Зміст
Перелік умовних скорочень 3
Вступ 4
Розділ 1. Історіографічна та джерельна
База дослідження 8
1.1. Історіографія 8
1.2. Джерельна база 19
Розділ 2. Національно-визвольний рух
України 60-90-х рр. Хх ст 30
2.1. Суспільно-політичне життя України в означений період 30
2.2. Державотворення як результат національно-визвольного руху 50
Розділ 3. Національно-визвольний рух
Крізь призму особистостей 67
3.1. Представники самостійницького напрямку 67
3.2. Правозахисники та помірковані шестидесятники 77
Розділ 4. Правозахисний етап національно-
Визвольного руху в україні (1978-1988 рр.) 83
4.1. Виникнення правозахисного руху в Україні
та діяльність його учасників 93
4.2. Українська Гельсінська спілка05
Висновки 112
Джерела та література 117
Додатки 128
Висновок

На основі опрацьованої історіографічної та джерельної бази проблеми, що вивчається, було комплексно досліджено національно-визвольний рух в Україні 60-90-х рр. ХХ ст та його роль у становленні Української державності.

Проблема виникнення та діяльності опозиції тоталітарній державі в Україні, почала широко розроблятися в історіографії лише після відновлення незалежності країни. Це пояснюється тим, що в умовах, коли рух опору був об’єктом уваги, головним чином, репресивно-каральних органів, питання про його вивчення просто не стояло. Науковий пріоритет у висвітленні проблеми національно-визвольного руху в Україні на початковому етапі належав західним дослідникам. Учасники опозиційного руху, беручи до уваги безперспективність друку своїх матеріалів на батьківщині, переправляли їх за кордон. Саме там було видано ряд цінних збірників документів. Вітчизняними дослідниками було зроблено великі кроки вперед у питаннях об’єктивного, повного висвітлення проблеми даного руху в зазначений період. Однак, не дістала належної розробки проблема впливу та ролі національно-визвольних процесів у становлені української державності та подальших державотворчих процесах. Більшість дослідників вважає, що після проголошення Незалежності національно-визвольний рух припинив свою діяльність, адже своєї мети – українська державність – він досяг. Тому, період після 24 серпня 1991 року, розглядається як зовсім нова сторінка української історії. Про ці роки вже написана значна кількість праць, буде написано ще більше. Адже оцінка державотворення та політичних лідерів, які керували цим процесом уже неодноразово змінювалася і на сьогоднішній день ця проблема є відкритою. Це пояснюється змінами наукових підходів до висвітлення поставленої проблеми, що залежить від суб’єктивних поглядів та уподобань вчених в поєднанні з політичними уподобаннями авторів. Реальну оцінку зможе дати лише час. Проте, даючи власну оцінку державотворенню, ми прийшли до висновку, що в силу низки причин і в 90-х рр. ХХ ст. національно-визвольний рух перебував у розвитку.

Причини виникнення національно-визвольного руху криються в підневільному становищі України в складі СРСР як імперії. Такий стан призводив до знищення української нації як культурно-самобутньої й історичної спільності, до русифікації й асиміляції українського народу. Колоніальний гніт поєднувався з тоталітарним режимом, що існував на теренах СРСР. Тому закономірно, що національно-визвольний рух був водночас і антитоталітарним за своєю природою. Оскільки ж влада, і політична й ідеологічна в країні належала компартії, то об'єктивно рух цей носив антикомуністичний характер. Кінцевою метою руху було створення вільної незалежної української держави. Проте, ця мета, звісно, виникла не одразу, а визріла в процесі виникнення та розвитку основних напрямків цього руху. Адже ідейний розвиток руху був неоднозначним. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Національно-визвольний рух складався з кількох напрямків: самостійницького, національно-культурницького та правозахисного. Самостійницька течія українського опозиційного руху представлена національно-визвольним рухом підпільних груп та організацій, національно-культурницька – рухом шестидесятників, а правозахисна – Українською Гельсінською групою. Найбільш точно закономірність розвитку руху наводить Г.Касьянов: «народився як культурницький, згодом набрав ідеологічного забарвлення, вийшов на політичний рівень, а потім дійшов до фази створення політичної організації».

В кін. 50-х – на поч. 60-х рр. ХХ ст. в Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисиденство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору» та розгортання світового правозахисного руху.

Лібералізація суспільно-політичного життя в 60-х роках ХХ ст. ознаменувалася появою людей, які, не йдучи на прямий конфлікт з властями, займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм вдасться своєю працею змінити суспільство на краще. Масова поява цих людей відбулася в 60-ті роки, відси походить їх назва. Українське шестидесятництво – це рух творчої (у першу чергу, гуманітарної) інтелігенції, спрямований, головним чином, на боротьбу з русифікацією та відродження національної культури. Рух шестидесятників не був монолітним. Їх можна розділити на «культурників» – тих, хто писали езоповою мовою, щоб не виступати прямо проти режиму і дійсно вірили в можливість торжества істинно ленінських ідей та «політиків» – тих, хто із самого початку ставили перед собою політичні цілі та завдання, розглядали культурну діяльність як тактичний метод політичної боротьби для досягнення незалежності України.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у даний період став самвидав: ціла система розповсюдження не визнаної офіційно або забороненої літератури. Десятки літературних і публіцистичних творів, яким був перекритий шлях до публікації в офіційних виданнях, передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофонні стрічки, навіть переписувались від руки і читалися тисячами людей, здебільшого інтелігенцією.

Заснування та діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід національно-визвольного руху в нову, більш зрілу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Своє головне завдання - поширення інформації щодо порушення прав людини в Україні - група виконала. І хоча багато правозахисних ініциатив не набули поширення через опір з боку владних структур, сам факт підняття зазначеної проблеми в ранг міжнародної, багатогранна діяльність у цьому напрямку дає змогу стверджувати, що українська інакомисляча інтелігенція перейшла в своєму опорі тоталітарній державі на якісно новий рівень. Подальша еволюція поглядів правозахисників підтвердилася виникненням політичного напрямку в Гельсінському русі, що сталося внаслідок ряду причин: відхід Радянського Союзу від політики конфронтації з Заходом, кардинальні зміни в суспільно-політичному житті радянської держави наприкінці 1980-х років, загальне послабленням державної влади і т.д. Існуюча на той час у країні ситуація вимагала від національно-демократичних сил, розв'язання багатьох суспільно-політичних питань, а також головного для українського народу – державної незалежності.

Важливим чинником безперервного розвитку руху було те, що в даний період, в українському суспільстві сформувалися соціально та національно свідомі особи, які були не згодні з тогочасною політичною та ідеологічною системою, яка існувала в країні і прагнули змін. Ці зміни полягали в оновленні суспільно-політичного життя, для одних в оновленому СРСР, а більш радикальні виступали за повну Незалежність. У тоталітарній країні СРСР ці люди протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку більшості. Вони добре знали, що їх очікують матеріальні злидні, переслідування, табори, знущання, тортури і смерть. І все ж таки залишалися вірними собі і своїй правді. В суспільстві, де панувала подвійна мораль, така позиція набувала неоціненної ваги.

Після проголошення Акту про Незалежність Української держави основна мета національно-визвольного руху – українська державність, була досягнута. Проте, здобувши державність, українська національно-політична еліта повинна була наповнити цей термін (державність) змістом. На заваді цього було багато: не достатня національна свідомість в українському суспільстві; різні стереотипи, зумовлені спадщиною тоталітарної системи; неузгодженість у діях політичної еліти і т.д. Тому, можна сказати, що за таких умов і в 90-х рр. ХХ ст. національно-визвольний рух в Україні був на стадії розвитку. Ці роки для України мали особливе значення. Це був перехідний період – від тоталітаризму до демократії, від командної економіки до ринкової. Труднощі, зумовлені спадщиною тоталітарного минулого, накладалися на труднощі становлення нового суспільства. Українська національна еліта, яка тільки формувалася, як виявилося не була готова повністю брати владу у свої руки та належним чином нею розпоряджатися, для побудови української державності. Найбільшим «каменем спотикання» виявилася невизначеність у розподілі повноважень між законодавчою, виконавчою гілками влади та Президентом України, певною мірою хаотичному апробуванні різних моделей. На подолання цієї проблеми, був направлений Конституційний процес, який закінчився прийняттям Основного закону держави. Проте, це не вирішило проблеми. У ІІ пол. 90-х рр. ХХ ст. розвиток і впорядкування політичної системи супроводжувалися постійними конфліктами між гілками влади, невгамовним гоном політиків та груп впливу до її узурпації, перетворенням влади на джерело швидкого збагачення, катастрофічним поширенням правового нігілізму, зростання свавілля державної бюрократії та систематичним порушенням базових прав людини. Тому, навіть через стільки років власної Незалежності українське державотворення ще не закінчилося, а було в епіцентрі свого розвитку.