Зміст
Вступ 3
Розділ І. Житомирська сага Валерія Шевчука. 6
Розділ ІІ. Моральний й естетичний ідеал В. Шевчука у творах про рідний Житомир. 12
2.1. Образ рідного міста у романі В.Шевчука «На березі часу. Мій Житомир. Світ перед очима». 16
2.2. Життя людей з околиць, їх ідеали (роман «Стежка в траві: Житомирська сага»). 22
2.3. Осмислення моральних категорій: творчості, спокою, любові, вічності, тиші у романі-баладі «Дім на горі». 28
2.4. Філософічність назв-образів у повістях «Тепла Осінь» та «Золота трава». 34
2.5. Сад як естетичний ідеал ліричного героя у оповіданні «Барви осіннього саду». 36
2.6. Книги як естетичний ідеал ліричного героя (оповідання «Довгий день без перерви»). 38
Розділ ІІІ. Житомир і його околиці у повістях письменника: «Крик півня на світанку», «Камінна луна», «Двоє на березі». 41
3.1. Ранок і річка як джерело енергії для ліричного героя (повість «Крик півня на світанку»). 42
3.2. Легенди про заснування Житомира у повісті «Камінна луна». 43
3.3. Краєвид житомирської околиці у повісті «Двоє на березі». 44
Розділ ІV. Валерій Шевчук – публіцист. 45
4.1. Стаття В. Шевчука про рідний Житомир ("Місто, яке мирно живе") 47
4.2. Роздуми В.Шевчука про нашу землячку («Пчілка із поля літературного»). 50
4.3. Стаття В. Шевчука, присвячена творчості С. Васильченку. («Теплий талант Степана Васильченка»). 53
4.4. Спогад Валерія Шевчука про Василя Земляка. 56
4.5. Розповідь В. Шевчука про Бориса Тена («Зоряний сад Бориса Тена»). 58
Висновки 62
Використана література. 68
Висновок

Валерій Шевчук – автор багатьох статей з питань культури і духовності, невтомний перекладач і талановитий письменник. За об’ємом і суттю зробленого він посідає одне з найважливіших місць в історії світового письменництва. Письменник один із тих, хто завойовує нові художньо-тематичні площини для рідного слова. Слово постає для його героїв як особливе призначення, місія, що визначає їхнє життя, вони вбачають свою сутність в потребі сказати своє Слово [2; с. 82].

Варто сказати, що В. Шевчука вважають засновником житомирської прозової школи, представниками якої є вихідці із Житомирщини: В. Шевчук, В. Даниленко, В. Медвідь, Є. Пашковський, Є. Концевич, М. Закусило, Ю. Гудзь.

Сам прозаїк зазначає, що Житомир є містом його душі і якби не мав цього міста в серці, не існував би як український письменник. Житомирській тематиці він присвятив багато творів, зокрема «На березі часу. Мій Житомир. Світ перед очима”, «Дім на горі», «Крик півня на світанку», «Стежка в траві. Житомирська сага», « Тепла осінь»і т.д.

Твори В. Шевчука – це своєрідні дослідження природи речей. Але центром його розвідок завжди залишається людина – чи то в замкненому просторі; чи то людина яка мандрує широким світом, прагнучи пізнання, чи то людина серед тижня. Його люди звичайні за своєю природою. Вони всі люди зі своїми страхами, таємницями – такі, якими є у щоденному житті. Людині завжди були притаманні віра, необхідність спертися на дружнє плече, багатобарвні прояви духовних запитань, бажання пізнати свої вчинки, а любов і є тим, заради чого варто і потрібно жити.

Шевчукова картина світу подається в багатьох вимірах: географічно-територіальному, буттєво-реальному, духовно-ментальному та ірраціональному. Вона становить собою дуже складну систему з її мікро - і макросвітами [18; с. 89].

Осмислюючи життєвий плин як незбагненну загадку, Валерій Шевчук створює власну систему естетичного та світоглядного узагальнення. «Отак ми й тягли наші дні, …тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин, загалом малоцікавий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя – як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі…» [40; с. 356]. Валерій Шевчук писав: «…моє співжиття з рідним містом якесь дивоглядне, відчуваю його присутність у собі весь час… наше місто в мене в думках, відчуттях і снах, а найбільше у творчості…» [14; с. 80].

Тематикою творів прозаїка є людина у повсякденні, в одвічному протистоянні життю і смерті, краси й потворності, народження і згасання,

висловлювання і мовчання.

Про витоки своєї творчості В. Шевчук написав у статті «Вогонь для натхнення». Він зазначає: «Починав своє письменництво юнаком категоричним та гострим, писав тільки про місто і тільки про молодь у ньому. Світ для мене вміщувавсь у тому колі і, здавалося, було того більш ніж достатньо. Бо я вірив: Земля кругла. Що, пішовши в будь-який бік, через якийсь час повернешся сюди з другого боку. Це була юнача самовпевненість. Я не розумів немалої істини, що можна «світ пройти, а назад не вернутися», і ще глибшої: повернувшись на те саме місце, його можна не впізнати» [23; с.8].

Думки науковців і критиків сходяться на тому, що домінуючою у творчості письменника виступає морально-етична проблематика. «Письменник прагне розпізнати діалектику зла, першопричини його з’яви, намагається схрестити добро і зло у конфліктному двобої», – зауважує Микола Жулинський [4; с. 9].

Моральними і естетичними ідеалами ліричного героя у творах В. Шевчука на житомирську тематику є, спокій, творчість, книги, музика, природа, сад, Дім, міст, сонячний день, світанок, родинне свято.

Родинне свято у дитинстві для ліричного героя було своєрідним естетичним ідеалом.

«… Отож на передодні Різдва чи Нового року (ми римо-католики) всі троє (мати, брат і ліричний герой) зайнялися виготовленням іграшок, які клеїлися з картону й паперу, обгортали сухозліткою горішки – працювали активно й натхненно; і хоч жодне з нас не мало в цьому ремісницьких вправностей, але не те було головне, а радісно-піднесена атмосфера, отой затишок, спорідненість наша та поєднаність, отой теплий спокій, який завітав у наш дім. І хоча ще досі тривала війна, десь далеко стріляли, падали бомби, ламалися будівлі, брели викинуті з домівок люди, тікаючи від лихоліття, у наш малий світик завітав святий мир і покрив нас своїм покровом» [32; с. 82].

Це маленьке свято, родинний затишок повертає ліричного героя «…душею вперед, у час, у простір, у смертність, конечність чи безсмертя» [32; с. 83].

Варто зазначити, що неабиякий вплив на ліричного героя справили книжки. Найпершою книгою, яка зародила «естетичний потенціал» у Валерія була «Читанка Миронова». Ще більше поглиблювався потяг ліричного героя до книжок. Після знайомства з «Люборацькими» А.Свидницького ліричний герой «… починав на початковому рівні, формувати свою естетичну систему, яка ще не була пов’язана з творчою практикою, бо значно її випереджала… естетична платформа складалася із читання і вибору певних творів…» [36; с. 50]. Ці твори живили авторське «я». В. Шевчук пише, що «… мене вабила власна безподібність, через що трохи пізніше почну проповідувати цілком модерністську ідею індивідуалізму на противагу колективізму… певною мірою сприяло те, що я в собі дозрівав і вже підходив до того часу, коли мене захопить і понесе творчість» [36; с. 50].

Щодо роздумів про роль і місію вчителя, автор пише в автобіографічному романі «На березі часу. Мій Житомир. Світ перед очима» так: «І коли з’являється вчитель за призначенням, вкинене ним у душу зерно не зігниває, а дає більший чи менший проріст, заплодоносить він чи ні, але завжди залишається в людині, як крапелька тепла. І це тепло не раз стає довгочасніше від будь-якого зерна, навіть пророслого. Але коли в дитячій душі проросле зерно з’єднується із теплом, то плід напевно буде…» [33; с. 39].

Для ліричного героя важливу роль естетичного ідеалу відіграє природа: «… я любив, здається усе: м’який журкіт річки, траву, що хиталася під ногами, м’яке вечірнє небо, горби біля того неба і скелясті виступні, кринички вздовж річки, до яких бігли від хат тонесенькі стежки, застояну тишу, чийсь голос, що раптово дзвенів у тій тиші, і заспокійливий шум жорстви в мене під ногами» [35; с. 25].

А моральним ідеалом був міст «бо цей міст скрізь був на моїй дорозі: куди б не йшов, переходив через нього. Торкався долонею жорстких,дерев’яних, почорнілих від часу перил і відчував його теплу плоть. Спинявся й задивлявся на швидку, всипану камінням течею Кам’янки і слухав, як вона гдирає до мосту зовсім так, як жінка до чоловіка» [40; с. 93].

Ліричний герой мав здатність помічати те, чого не помічали інші, не бачили дорослі: «я знаю: людина може бути гарна, ошатна, модно вдягатися, навіть мати право носити пістолета, чинити якісь загадкові дійства, навіть роботу виконувати таку, про яку нічого не відають і найближчі сусіди…, але й вона залишається нещасна» [40; с. 87].

Для ліричного героя естетичним ідеалом була музика, чия срібна краса заставляла широко відкрити очі і побачити світ. Полюбити ж світ (через музику) – це значить торкнутися краєчком душі вічності» [40; с. 394].

Герої В. Шевчука так розуміють процес творчості: «йому ж здавалось, що бачить нитки, якими в’яжеться поміж себе земне життя… він не міг не уздріти, як той сік тече через корінь у стебло і розтікається по листках» [25; с. 38].

Тобто творчість – вміння побачити гармонію оточуючого світу.

«Зрозумів, весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов» [25; с. 228].

Осінній сад, у Шевчука В., уособлює динаміку внутрішнього життя людини, стан переходу і невизначеності, це передається через розмиті кольори і нечіткі лінії саду: «В глибину невиразності, у глибину настояного на опалому листі повітря, в глибину бовваніючих плям дерев, золота, притьмареного матовим відблиском, тягнуло й зваблювало душу, викликаючи щем, знайомий меланхолікам і самотнім людям, а може, і тим, хто підійшов у житті до межі, за якою починається безнастанний, одвічний похід у безконечне» [22; с. 320].

А Дім, як він сам зазначав, – це фортеця. Людина борониться в ній від світу, котрий протистоїть їй, намагається її знищити, принизити, поневолити, зробити маріонеткою [34; с. 24].

Його найвизначнішими збірниками публіцистичних праць, які вміщують різноманітні літературно-критичні статті та есе, є збірники«Дорога в тисячу років» й «Із вершин та низин».

«Хочу, щоб читач пізнав разом зі мною величезний культурний комплекс, який зветься українською літературою. Хочу, щоб він знав це велике неміряне і не завжди і в усьому знане й досліджене поле. На тому полі безліч таємниць і загадок», – писав В. Шевчук про літературознавчі збірники.

Валерій Шевчук творить від душі і від щирого серця. Він завжди виступає за людину звичайну і водночас незвичайну, індивідуальну – з її правдою і кривдою, добром і злом, сподіваннями і тривогами за безмір людської душі.

На завершення про творчість Валерія Шевчука хочеться процитувати його вислів із інтерв’ю, де він передає свої почуття, коли поставленно останню крапку після написання певного твору: «Почуття щастя, внутрішнього освітлення, особливо тоді, коли відчуваєш: щось вдалося видобути сокровенне. Це, до речі, найпридатніший момент у цілому акті творення» [20; с. 77].

Письменник говорив, що праця тоді солодка, коли нею захоплений до глибини душі. Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, а шукав слави для народу і нашої літератури. Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою — чистим серцем. Усе минає, все зникає та нищиться, одна тільки любов вічна. Вона живильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя.

Щастя не потрібно шукати, воно всередині кожної людини. Людина має себе збагнути і зрозуміти, безпомилково обрати ту справу, яка їй природжена, й віддатися їй — така людина вважається добротворною. Не закопати, а приростити і дати якесь світло у цей світ — оце і є щастя, і я щаслива людина [44; с.409].

А що таке життя? «… життя є життя, …життя – те, що тече тільки раз, яке складається із сірих клаптів спогадів, …нетипові й нецікаві клапті коштовної, але вже ветхої матерії» [33; с. 107].