Зміст
Вступ.3
Розділ 1. Становлення тоталітарного режиму в українському селі.10
1.1. Селянське господарство напередодні нової економічної політики.10
1.2. Початок радянізації українського села.14
Розділ 2. Економічна політика режиму щодо селянства на миколаївщині в роки нової економічної політики.24
2.1. Особливості переходу від «воєнного комунізму» до нової економічної політики на Миколаївщині.24
2.2. Селянська складова господарських відносин Миколаївщини в роки нової економічної політики.31
2.3. Сільськогосподарські кооперації на Миколаївщині.40
Розділ 3. Протидія селян тоталітарному режиму на миколаївщині.50
3.1. Релігійні питання і селянські виступи на Миколаївщині в 20 –х роках.50
3.2. Динаміка суспільної свідомості українського селянства в умовах нової економічної політики.55
Висновки.67
Список використаних джерел.70
Висновок

Наприкінці громадянської війни народне господарство знаходилося в стані розрухи, тяжку кризу переживало і сільське господарство. Вихід був знайдений на шляху нової економічної політики. До середини 20-х років селяни витягли сільське господарство з кризи, а в наступні роки валова продукція рільництва і тваринництва перевершила дореволюційний рівень. Зріс і матеріальний достаток селянства. Все це свідчить про життєздатність індивідуального селянського господарства, його спроможність до швидкого відновлення. Але для подальшого поступу потрібна була його докорінна реорганізація. Наведений в роботі матеріал свідчить, що індивідуальне селянське господарство Миколаївщини в 20-х роках було традиційним, домашнім, сімейним, дрібнотоварним. Воно було замкнуте на себе, автаркичне, існувало передусім для задоволення власних натурально-споживчих потреб селянської родини. Товарність його основної — зернової — галузі була більш ніж вдвічі нижча, ніж у сільського господарства в дореволюційний період. Залишалась невисокою товарність і інших галузей селянського господарства. Дрібне землекористування ставило серйозні перепони для технічної реконструкції сільського господарства, а отже, і підвищення продуктивності. Тільки 6—7% селянських господарств були в змозі забезпечити оптимальне навантаження робочій худобі у власному господарстві. Тому якщо з одного боку запасу тяглової сили було далеко більше норми, то з іншого боку понад третини селянських господарств не мали робочої худоби. Більш-менш складна сільськогосподарська техніка — сівалки, жниварки, молотарки тощо — не виправдовували своєї собівартості в дрібному господарстві, а отже, були йому недоступні. Тому основні сільськогосподарські роботи селяни виконували вручну. Продуктивність такої праці при великих трудових зусиллях була невисокою. Зберігалась відсталість і в системах землеробства, перехід до прогресивних систем відбувався повільно. Наявних капіталовкладень у сільське господарство в 20-х роках було недостатньо. З 1928 р. посилився командно-адміністративний тиск на індивідуальне селянське господарство, що дуже негативно вплинуло на розвиток виробництва. Дрібне і розпорошене землекористування, відстала матеріально-технічна база, низька агрокультура мали наслідком низьку врожайність, недостатні валові збори зерна та іншої продукції. По основних показниках і в рільництві, і в тваринництві, селянське господарство Миколаївщини в 20-х роках далеко відставало від західних країн. Підвищити ефективність виробництва, задовольнити потреби країни в продуктах харчування і в сільськогосподарській сировині, піднести матеріальний і культурний рівень життя селянства можна було лише на шляху перебудови традиційного сімейного господарства. Пагінці нового земельного устрою на селі з'явилися в доколгоспний період. Це громадські сівозміни, машинно-тракторні товариства, скотомолочарські, бурякові та інші кооперативні спілки тощо. Позитивну роль у розвитку кооперації на селі відіграли і земельні громади. Кооперативні об'єднання в роки непу будувалися на матеріальній зацікавленості селян, на добровільних засадах, а отже, були ефективним засобом підвищення сільськогосподарського виробництва. В передових індустріально розвинутих західних країнах, де збереглося селянське господарство, воно інтегрувалося у високорозвинуту економіку цих країн тільки завдяки кооперації. Коопероване селянське, фермерське господарство в цих країнах досягло надзвичайно високої ефективності, повністю забезпечуючи потреби населення у різноманітних продуктах харчування, а промисловості — у сільськогосподарській сировині. Звичайно, держава регулювала розвиток сільського господарства в цих країнах гнучкою системою кредитів, цін, пільг, капіталовкладень тощо. Так могло розвиватися і сільське господарство України. На жаль, історія розпорядилася так, що селянському господарству республіки був уготований інший шлях. Віра тодішніх керівників країни в нетоварний характер соціалістичної економіки, ігнорування законів ринку, покладання надій на примусові, адміністративні способи викачки сільськогосподарської продукції, передусім хліба, привели спочатку до гальмування темпів розвитку сільського господарства, а згодом до його регресу. Іншого результату від такої політики годі було чекати, оскільки у селянина в кінці 20-х років адміністративно-командний апарат вилучав продукти праці в таких розмірах, що трудівник не міг забезпечити і простого відтворення. В цих умовах сталінське керівництво почало шукати вихід з кризи на шляхах примусової колективізації. Але уявлення, що успіх у розвитку сільського господарства можливий лише на шляху колективізації, виявився помилковим. Селянин, відчужений від засобів виробництва і результатів своєї праці, не здатний прогодувати країну. Досвід передових країн світу показує, що вихід з кризи можливий при переході на ринковий шлях розвитку, при роздержавлюванні економіки, при відродженні і вільному розвитку різних форм господарювання, включаючи й індивідуальне, сімейне, фермерське господарство. Тільки трудівник, реальний власник засобів виробництва і результатів своєї праці, зможе задовольнити потреби країни в продуктах сільського господарства.